ВО "Свобода"

ENG

28 серпня
Наталя Черняєва: З початком війни свободівський офіс став ще й волонтерським пунктом
Наталя Черняєва: З початком війни свободівський офіс став ще й волонтерським пунктом

Свободівці з Радомишля піклуються не лише про військових, а й про малозабезпечених.

Бути волонтером ‒ нелегка справа. То як біг на довгу дистанцію ‒ треба витривалості і віри в те, що робиш дуже важливу справу. Певно, чимало людей, спробувавши себе в цій ролі на початку війни, згодом припинили волонтерську діяльність: комусь набридло, хтось розчарувався. Але це не про Наталю Черняєву ‒ свободівку, депутата Радомишльської міської ради (Житомирська обл.), яка вже понад три роки піклується про наших військових, про родини загиблих і малозабезпечених. Говоримо про волонтерські будні, про радощі і розчарування, про те, як прийшла у "Свободу" і чому принципово вирішила спілкуватися лише українською.

- До волонтерства я взялася ще 2014 року, ‒ пригадує пані Наталя. ‒ У березні пішов воювати мій зять ‒ потрапив в 95-ту бригаду, десантник-мінометник. Спочатку ми відправляли все туди: побратими-підприємці перераховували кошти то на пальне, то на продукти. Бувало, друзі хотіли щось передати, і я їм допомагала. Якось сиділа у свободівському офісі, був червень 2014-го, і от заходять якісь люди, кажуть, що хочуть передати речі на фронт, бо чули, що ми відправляємо. Я завагалася, бо ж доти ми відправляли посилки лише від родичів і друзів, але відмовити не змогла: вони не мали більше до кого звернутися і привезли багато речей, яких хлопці на фронті сильно потребували. Тоді все вивантажили, а я подзвонила голові організації Петрові Сергієнку (очільник Радомишльської "Свободи") і повідомила, що відтепер будемо збирати допомогу на фронт і що наш офіс стане ще й волонтерським пунктом. Свободівка Марія Матюшенко тоді вдома надрукувала листівки, які ми роздавали по місту з газетою ВО "Свобода", і так поширювали інформацію про наш волонтерський пункт. Тоді був такий підйом! Люди несли і несли. Я сама в офісі сиділа і все приймала. Вихідних у мене майже не було, інколи навіть доньки приходили допомагати, бо не давала собі ради. Все треба було запакувати, банки газетою обмотати, поскладати в коробки, підписати.

‒ Що тоді люди приносили?

‒ Дуже багато всього різного. От приходить бабуся і приносить 200 грамів цукру. Каже, газету нашу їй принесли з листівкою, а там інформація про збір допомоги. Нічого більше не мала, бо до пенсії ще треба трошки почекати, але дуже хотіла долучитися. "Можна, я це передам?" ‒ питає і витягає жменю цукру. "В мене, ‒ каже, ‒ тата вбили на війні, а тепер і дітки ці гинуть"… Друга приносить пів пачки гречки, третя ‒ козячий жир, бо ми писали, що треба дитячий крем хлопцям, щоб взимку не було обморожень. Несли дуже багато. Я зробила кілька відеороликів з фотографіями, іноді переглядаю їх і плачу. Дивлюсь на цих людей і згадую, що тоді двері в наш офіс не закривалися. Звісно, що без своїх побратимів ‒ Петра Сергієнка, Петра Гальони, нашого прихильника Сашка Козієнчука ‒ я б не могла нічого зробити. Ми з ними їздили по селах машиною, бо люди зносили що могли до місцевих народних домів. Сільські магазини буквально спустошували. Ми мусили по два-три рази їздити, щоб усе забрати. Машина ледве повзла. Селяни несли мішками картоплю, моркву, цілими пакунками приносили консерви і різні продукти. Ми тоді ще просили светри, теплі шалики, то вони своє віддавали… Видно було, що речі не нові, але чистенькі, випрані.

Так тривало до березня 2015 року. Бо нашій владі, яка нас дуже не любить, видно, не подобалась така популярність свободівського волонтерського руху. Тоді до мене прийшла журналістка з районної газети, сказала, що пише статтю про волонтерів і попросила коментар. Ми спілкувалися в іншому волонтерському пункті, а не у свободівському офісі, і коли вийшла стаття, у ній була вказана лише одна адреса… Звісно, не наша. Після того допомоги в нашому офісі стало менше, бо люди почали нести все туди. А зараз її взагалі дуже мало. Може, людям стало важче жити, багато хто просто звик до факту війни. Тому з того часу збираємо допомогу завдяки нашим рідним, друзям, свободівцям і тим, хто про нас дізнався в Інтернеті. Дякувати Богові, є підприємці, які часто роблять нам знижки, а потім ще й безкоштовно від себе щось дають.

‒ Кому відправляєте зібрані речі?

‒ 95-й десантно-штурмовій бригаді, 54-й, 53-й і 30-й окремим механізованим, 128-й гірськопіхотній ‒ всіх одразу й не згадаєш. Ми телефонуємо хлопцям, питаємо, кому що зараз потрібно, і беремося до роботи. У 95-ту ми що два тижні відправляли на склад різні речі, передавали також у госпіталі і медпункти постільну білизну. От нещодавно дізналися, що на передовій є волонтери-госпітальєри, яким ніхто не допомагає. Передаємо їм ліки, постіль, одяг. Зараз стараємося все передавати лише на передову, адресно тим підрозділам, які на "нулівці".

‒ Тобто тепер саме на передовій бракує речей?

‒ Знаєте, бракує всього. Приїжджають хлопці і кажуть, що там така ж ситуація, як у 2014 році. Якщо добровольчим батальйонам ще люди дають, то Збройні сили, вважають, вже всім забезпечила держава. Але хлопці просять навіть одяг. Бо ж не можна у 40-градусну спеку носити черевики! Таїсія Василюк за свої кошти купувала у магазинах секонд-хенду і футболки, і шкарпетки, і кросівки. Купує, пере все і відправляє. Але ми зараз не лише волонтерською допомогою АТО займаємося, а й соціальною допомогою малозабезпеченим родинам. Люди приносять нам гуманітарну допомогу просто в офіс. Ми всі ті речі роздаємо тим, хто звертається до офісу. У Потіївці є інтернат, де вчаться зокрема діти з ДЦП, інваліди. Хтось з них заміж виходить, діток народжує, хтось там живе. Тому завдяки БФ "Карітас-Київ" та отцеві Віталієві Сидоруку (УГКЦ) ми їм допомагали не тільки речами, а й продуктовими наборами.

…Ще у 2014-му я познайомилася з житомирським волонтером Олегом Бойком. На той час ми опікувалися однією родиною загиблого на війні, і Олег попросив мене допомогти, бо в нього було 600 таких сімей по області. І от відтоді я опікуюся родинами загиблих. Співпрацюю з німецьким благодійним фондом "Євромайдан". Німці передають посилки, а я вже несу те все людям, роблю фотозвіти. У Німеччині є така практика: згаданий благодійний фонд на своєму сайті в газеті поширює інформацію про ті родини, які потребують допомоги. Люди вибирають собі якусь сім'ю і приносять для них речі, хтось гроші. Перед тими людьми фонд також мусить прозвітувати, тому я все фотографую, щоб бачили, що ми все принесли і віддали.

Але бувають і такі випадки, коли люди просто зникають на війні, офіційно підтвердженої інформації про смерть немає ‒ отже, таким сім'ям ніхто не допомагає. У нас був такий випадок. Ми дізналися про сім'ю зниклого безвісти ще в 2014 році айдарівця і одразу вирішили поїхати подивитися, чи потрібна їм допомога. Приїжджаємо в те село, а там у старій хаті живе вдова з трьома хлопчиками, найменшому десь рочок був. Владі ця сім'я не потрібна, матір удови померла, а батько живе в сусідньому селі. Тобто жінка лишилася сама. Відтоді ми їй допомагаємо і продуктами, і одяг привозимо. Я цю родину передала німецькому фонду "Євромайдан", наші хлопці-свободівці допомогли зробити огорожу, бо жінка не могла навіть курей тримати. А ще ми знайшли козу (тварину задарма віддала одна жінка) і з Петром Сергієнком привезли їй на господарство.

‒ Хто ще працює з Вами в команді?

‒ Таїсія Василюк, наша юристка, яка вкладає кошти своєї родини, Сергій Галицький, заступник очільника Радомишльського осередку ВО "Свобода", а також його сестра, яка зараз проживає в Чехії. Разом з нашими жінками вони збирають допомогу, передають нам, а ми вже тут ділимо все між малозабезпеченими та багатодітними родинами. Звісно, допомагає й сам Петро Сергієнко (голова Радомишльської "Свободи"), це його машиною ми розвозимо допомогу багатодітним сім'ям по селах. До того ж він у нас бджоляр і часто дає хлопцям меду, який ми, відправляючи допомогу, підписуємо "бандерівський". Кілька років з нами працює Людмила Лануцька, наша молода свободівка, вона часто ласощі нашим військовим випікає. Розпочинали роботу з Марією Матюшенко, але зараз вона перевантажена на роботі і не має змоги активно долучатися. Така наша свободівська команда. Крім того, дуже великий внесок у нашу справу зробив Петро Гальона ‒ він перерахував чимало грошей пораненим, надавав кошти на всі потрібні речі і що два тижні допомагав возити зібрану допомогу у шпиталь або на полігон. Через тиск (він сам підприємець), мусив припинити політичну діяльність.

‒ Чи є свободівці в органах місцевої влади на Радомишльщині?

‒ Так, у Городку від ВО "Свобода" ‒ голова сільради Олександр Сапунко і два депутати селищної ради. У Радомишлі я і Людмила Лануцька є депутатами міської ради, а Петро Сергієнко ‒ депутат Радомишльської районної ради. Крім того, в райраді є ще два депутати, які пройшли від ВО "Свобода". Але оскільки нас меншість, то постійно доводиться воювати з провладною більшістю, яка свободівців дуже не любить, бо ми не боїмося говорити людям правду. Нам навіть переказували, що наша влада телефонувала до голів сільрад і наказувала, щоб усю допомогу для військових зносили до іншого пункту, а не давали "Свободі". І таке в нас було.

З партійними наметами по місту не стоїмо ‒ придумали більш дієвий спосіб розповсюдження нашої преси: жінки, які нам допомагають, розносять газету по домівках, у кожен двір. Бо коли людині принести газету додому, вона її читає. Багато хто приходить навіть до нашого офісу і питає, чи можна взяти газету. Люди нас підтримують. Не знаю, як зараз, але на попередніх виборах ми мали велику підтримку ‒ вперше до місцевих рад прийшли свободівці…

‒ І насамкінець, розкажіть, коли Ви вирішили долучитися до лав "Свободи"?

‒ Одразу після Революції Гідності. Я тоді якраз була вийшла на пенсію (пільгову, бо працювала в медичній сфері), побачила, як побили молодь на Майдані, була шокована і дуже захотіла поїхати в Київ. Запитала Марію Матюшенко, чи хтось їде зі знайомих, бо тоді на Майдан їхали навіть люди на милицях, а я сиділа вдома. За якийсь час Марія телефонує і каже, що їдуть свободівці. Чесно кажучи, я майже нічого не знала про партію, лише краєм вуха чула про неї, але так хотіла поїхати, що погодилася. Їхала в машині з самими істориками, послухала їх дорогою і вирішила залишитись з ними. І таке буває. До речі, я була тоді російськомовна, бо довго жила за межами України, а після революції принципово почала розмовляти українською. Не хотіла, знаєте, щоб мене Путін захищав. Тепер мої діти виправляють мої помилки, коли пишу, і кажуть, що в мене є прогрес. Звісно, коли хвилююся, тоді важче, і виходить щось на зразок "лізла баба по драбині, упала з лєсниці" (сміється). Зовсім не хотілося бути, як Азіров, та й врешті з часом все вдається. Онуку свою, до речі, ми вже вчимо говорити українською.

Спілкувалася Леся Басараб. Часопис "Свободи"